На долю Донецького НДІ травматології та ортопедії випало чимало випробувань. Повзуча агресія Росії ще 2014-го змусила співробітників інституту залишити рідний Донецьк. Тоді унікальні фахівці, передовими науковими розробками яких пишається вітчизняна школа ортопедії, переїхали до Лиману на підконтрольну Україні територію. І всі минулі роки працювали, лікували хворих та розвивали науку. А ще долали бюрократичні перепони – на жаль, без них нашу країну уявити поки що неможливо. Про чергову евакуацію, про те, як лікарі вивозили обладнання із Лиману, а також про долю ДонНДІТО «Подіям тижня» розповів заслужений лікар України, лауреат державної премії, доктор медичних наук, професор, академік НАН ВО України Володимир Климовицький.
Для початку нагадаємо вам про те, хто такий Климовицький і що таке Донецький інститут травматології та ортопедії.
Наприкінці 1980-х саме Володимир Гарійович, який щойно заступив тоді на посаду директора Донецької травматологічної лікарні, розпочав створення потужної наукової та лікувальної бази, яка згодом стала однією із найкращих в Україні. Єдине навчально-клінічне об’єднання вміщувало кафедру медуніверситету, де відбувається навчання студентів і курсантів; Інститут травматології та ортопедії, де розробляють і вивчають нові методи лікування; та клінічну базу, де все це впроваджують. Уже в 2014 році ДонНДІТО й обласна травмлікарня налічували 420 ліжок, а легендарного директора знали в обличчя тисячі мешканців шахтарської столиці. А ще сюди, у клініку «до Климовицького», їхали лікуватися з усіх усюд країни, з ближнього та далекого зарубіжжя. Унікальні операції, новаторські рішення, винаходи… Професор Климовицький завжди дивував колег не лише в нашій країні, але й за кордоном.
У 2014-му, із початком війни, інститут і лікарня переїхали до міста Лиману. На жаль, оснащені за вищими європейськими стандартами операційні, хірургічний інструмент – усе залишилося у Донецьку. Але виїхали люди – лікарі, медсестри. З порожніми руками, без обладнання, але з неабияким бажанням працювати!
Медичний колектив, який повірив всесильному «Гарійовичу» (так люблячи працівники називають свого директора), облаштувався у стінах колишньої лиманської залізничної лікарні. Підготувати приміщення, закупити обладнання допомогли донецька обласна адміністрація та місцева влада. 8 квітня 2015 року – дата другого народження Донецького НДІ травматології та ортопедії.
Звісно, це знову був найвищий рівень. Адже Климовицький звик бути «законодавцем моди» у медицині. Лікарню, куди переїхали донецькі лікарі, забезпечили новим сучасним обладнанням. Клініка й інститут працювали разом, в єдиному тандемі. Й вельми ефективно. Дедалі нові й нові студенти та молоді лікарі освоювали сучасні методики щодо питань лікування травми.
Саме тут, у Лимані, на базі Донецького НДІ травматології та ортопедії провідні ортопеди-травматологи України почали створювати унікальний спеціалізований центр лікування травм та їхніх наслідків.
Усі плани та сподівання знову обвалилися 24 лютого 2022 року. Володимир Гарійович у цей час був за кордоном, але того ж дня вирушив на батьківщину. «Всі їхали з країни, а я назад», – пригадує він.
Події розгорталися стрімко та загрозливо. Володимир Климовицький, пам’ятаючи про прихід «російського миру» до рідного Донецька, одразу зрозумів, що Лиман теж у небезпеці. Знову треба було рятувати лікарню, інститут, колектив. Приблизно за місяць надійшов наказ про евакуацію. Цього разу їхали до Кропивницького, де базується один із факультетів Донецького медичного університету.
– Володимире Гарійовичу, як відбувалася евакуація? Хто вам допомагав?
– Неабияку допомогу надавало керівництво Донецької області. Жодної допомоги від керівництва медуніверситету. Не було визначено маршрутів, яким транспортом і куди вивозити обладнання. Вже коли розпочалася облога Лиману, ми їздили туди своїми машинами, і те, що в них помістилося, змогли вивезти. Дякую, допомогли хлопці з ДСНС й тероборони.
– Неправильно, що такий унікальний лікар, хірург, новатор, як ви, має перетворитися на менеджера.
– Такою є реальність. Зараз кожен головний лікар повинен бути вправним менеджером і думати: де я можу заробити. Для таких переселенців, як ми, це величезна проблема – у рази складніша, ніж для наших колег, прив’язаних до місця. Під час переїзду необхідно отримувати нові ліцензії на всі види діяльності. Поки ходиш кабінетами, ти не можеш лікувати, оперувати. Якщо клініці надходила допомога та фінансування від Департаменту охорони здоров’я, то з інститутом, який перебуває у підпорядкуванні ДонНМУ, дуже погано. Зрозуміло, що університет має також серйозні проблеми – закрилися факультети в Маріуполі та Краматорську, за короткий проміжок часу вже четвертий в. о. ректора змінюється. Але відмовлятися від унікального, престижного, перспективного науково-дослідного інституту із багаторічною історією, традиціями, світовими здобутками – неправильно.
– Розкажіть, як відбувався процес виживання на новому місці?
– Дуже важко. Ми так і не змогли знайти приміщення у державних установах – усі відмовили. Довелося звертатися до приватних клінік, що значно дорожче. І ось на початку літа 2022 року Донецький інститут травматології та ортопедії та обласна травмлікарня розмістилися на базі лікарні Святого Луки. Це один із найкращих лікувальних закладів Кропивницького – сучасний, зі своїми висококласними фахівцями, оснащений за вищими європейськими стандартами. Думаю, наші лікарі чудово доповнили та розширили можливості місцевого лікувального закладу. Департамент охорони здоров’я придбав для нас нове обладнання, ми працюємо, робимо операції.
– Із якими проблемами звертаються до вас пацієнти?
– Щодня надходять 2–3 людей із гострими мозковими інсультами. По можливості проводимо їм тромболізис. У запущених випадках – це реанімація та звичайне лікування з подальшою реабілітацією. Також у нас добре розвинена вертебрологія, операції на хребті. Здійснюємо малоінвазивні втручання – благо, вивезли з Лиману ендоскопічну стійку. Через малий прокол здійснюємо видалення пошкоджених дисків, стабілізуємо хребет за допомогою гвинтів. Таких операцій 3–4 щодня.
Ще проводимо ендопротезування колінного, кульшового, плечового суглобів. До нас їдуть і з найближчих міст, і з усіх куточків України. Нещодавно був непересічний випадок. Звернувся 88-річний чоловік, який скаржився на біль у плечі, що завдавало йому незручностей під час керування автомобілем. Замінили йому плече на протез, пацієнт задоволений. Займаємося артроскопією – діагностикою та лікуванням ушкоджень внутрішньої частини суглоба – меніски, бурсити, спортивні травми тощо. Для цього є потужне сучасне обладнання, коли через прокол робимо операцію на суглобах. Є у нас і унікальне відділення мікрохірургії кисті. Наші спеціалісти виконують операції під мікроскопом із ювелірною точністю. За цим напрямом ми співпрацюємо з місцевим шпиталем, допомагаючи військовим після мінно-вибухових травм.
– У Донецьку ДонНДІТО налічував 420 ліжок, у Лимані їх було вдвічі менше. Що вдалося зберегти зараз?
– Розгорнули 60 лікарняних і 60 інститутських ліжок. Ще 30 ліжок, які проходять за штатним розкладом інституту, розмістити нема де. Звідси, до речі, проблеми. Різні комісії, які нас перевіряють, вимагають позбутися «зайвого» персоналу.
– Як це можливо? У країні брак лікарів, медсестер, усі й так біжать за кордон. Тут кожного працівника треба зберегти.
– Саме так! З нами поїхало близько 50 людей середнього і молодшого медперсоналу, а також майже 40 лікарів: мікрохірурги, хірурги кисті, дитячі травматологи, ортопеди-травматологи, фахівці із ендопротезування суглобів, нейрохірурги, вертебрологи. Це унікальні спеціалісти! Я ж не можу платити п’ятнадцяти, а решту звільнити. Якщо завтра нам виділять ще 30 ліжко-місць, на що я дуже сподіваюся, де я шукатиму фахівців? І нагадаю: ми – Донецький інститут. Нам ще до рідного міста після перемоги повертатися. І там налагоджувати роботу, підіймати науку. А для цього потрібні кваліфіковані досвідчені кадри. Ми маємо їх зберегти, щоб повернутися!
Коли матеріал був готовий до друку, з’явилася новина: фінансування Донецького НДІ травматології та ортопедії призупинено…
Під час однієї з наших давніх зустрічей Володимир Гарійович, ас у хірургії, пояснював принцип успішної операції: «Тут, як у шахах, треба заздалегідь прорахувати можливі помилки».
Цікаво, чи дивилися уперед чиновники, які ухвалювали рішення? Чи прораховували вони можливі наслідки? Можна одним розчерком пера розвалити роботу унікального колективу. А як потім знову все запустити? Зараз, коли в країні так багато поранених воїнів і цивільних, ми як ніколи потребуємо нових передових відкриттів, які полегшать лікування та реабілітацію наших героїв. Це в ДонНДІТО вміють. Тому так важливо зберегти та розвивати інститут.
Трохи втішає той факт, що рішення ухвалене із формулюванням «тимчасово». Тож чекаємо, сподіваємось і стежимо за ситуацією.